Автор подкасту – Адвокат Пономаренко Валерій
текстова версія подкасту:
20 серпня 2024 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій», який спрямований на заборону діяльності релігійних організацій, пов'язаних із державою-агресором — російською федерацією. У суспільстві цей нормативний акт часто називають законом про заборону УПЦ московського патріархату.
Вітаю, мене звати Валерій Пономаренко, я адвокат, і це черговий епізод подкасту спеціально для сайту «Ваш Юрист», де ми розглянемо одну з найгостріших тем в українському суспільстві — заборону діяльності Російської православної церкви в Україні. Це питання має виняткове значення в контексті захисту національної безпеки і правового суверенітету нашої держави. У ситуації війни ми повинні розуміти, чому держава вирішила обмежити діяльність релігійної організації, яка тривалий час асоціювалася з росією та її політичною експансією. Чи відповідає це рішення принципам свободи віросповідання, гарантованим Конституцією України? Сьогодні ми розглянемо це питання більш глибоко та аналітично.
Історичні передумови
Російська православна церква має глибоке історичне коріння на території України, яке сягає ще часів Київської Русі. З плином часу роль цієї церкви зазнавала значних змін, особливо після здобуття Україною незалежності, коли московський патріархат продовжував зберігати значний вплив на релігійне життя в Україні. Це особливо помітно в східних та південних регіонах, де багато прихожан залишалися вірними російській православній церкві.
Війна з росією значно загострила питання національної ідентичності та духовної незалежності. Зростання занепокоєння щодо політичного впливу, який може мати РПЦ через свою афілійовану діяльність, стало приводом для ухвалення Закону України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій». Цей нормативно-правовий акт покликаний заборонити діяльність релігійних організацій, контрольованих державою-агресором, і є частиною ширшої стратегії щодо зміцнення національної єдності в умовах збройного конфлікту та забезпечення духовної незалежності.
Світові та історичні приклади подібних рішень
Проблема впливу релігійних організацій на політику і національну безпеку не є новою і має численні історичні паралелі у світовій практиці. Наприклад, у 2000-х роках у Франції було ухвалено законодавство, яке обмежувало діяльність сект і релігійних об'єднань, що становили загрозу для громадської безпеки та соціальної злагоди. Це рішення було прийнято для забезпечення захисту громадян від небезпечних впливів та підтримання суспільного порядку.
У Німеччині після Другої світової війни союзники заборонили діяльність нацистських організацій, включаючи ті, які прикривалися релігійними цілями, як засіб боротьби із загрозою нацизму. У липні 2024 року Міністерство внутрішніх справ Німеччини заборонило діяльність «Ісламського центру Гамбурга» (IZH) та його дочірніх організацій через їхні радикальні ісламістські цілі. Це рішення було прийняте в рамках боротьби з екстремізмом і з метою забезпечення національної безпеки, при цьому залишаючи право на свободу віросповідання для тих, хто не порушує закони та не становить загрози для суспільства.
Також уряд Німеччини приймав рішення про заборону діяльності релігійних організацій, які проповідували екстремістські погляди, таких як «Хізб ут-Тахрір». Усі ці приклади демонструють, що заборона або контроль діяльності релігійних організацій може бути виправданою, якщо вони становлять загрозу для безпеки і суверенітету держави.
Юридичні аспекти заборони
Закон № 3894-IX «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» має на меті усунути будь-які релігійні об'єднання, діяльність яких може загрожувати національній безпеці через зв'язки з росією. Основним аспектом цього закону є заборона діяльності Російської православної церкви в Україні, оскільки вона має тісні зв'язки з московським патріархатом і була залучена до пропаганди ідеології «русского міра».
Важливо підкреслити, що цей закон не порушує права на свободу віросповідання, що передбачена у статті 9 Європейської конвенції з прав людини, та гарантує право кожної людини на свободу думки, совісті та релігії. Закон передбачає можливість перереєстрації релігійних громад, які бажають продовжувати свою діяльність на території України, але вже під юрисдикцією іншої церковної структури, такої як Православна церква України (ПЦУ) або інша незалежна релігійна організація. Це відповідає міжнародно визнаній концепції свободи віросповідання, що включає свободу змінювати релігійну приналежність та вести релігійні справи без зовнішнього політичного втручання.
Більше того, вказаний закон відповідає принципу пропорційності, що є основоположним у праві Європейського Союзу. Пропорційність означає, що обмеження прав мають бути необхідними та відповідати поставленій меті, тобто бути такими, які мінімально втручаються в права, водночас забезпечуючи досягнення основної мети — національної безпеки. У цьому випадку держава вживає заходів для захисту національної безпеки, мінімізуючи при цьому порушення прав віруючих, надаючи можливість продовжувати релігійну діяльність у рамках іншої юрисдикції.
Фундаментальні правові доктрини
Доктрина "необхідного втручання в демократичному суспільстві" є фундаментальним принципом європейського права у сфері обмеження прав людини. Вона розвинулася через практику Європейського суду з прав людини та відображена у численних рішеннях, зокрема у справах "Свято-Михайлівська Парафія проти України" (2007), "Митрополича Церква Бессарабії та інші проти Молдови" (2001) та "Московське відділення Армії Спасіння проти Росії" (2006).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, обмеження державою права на свободу віросповідання повинно відповідати трьом основним критеріям. Першим критерієм є законність дій держави. У випадку України це реалізується через Закон № 3894-IX "Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій" - нормативно-правовий акт, прийнятий відповідно до конституційної процедури. Закон містить вичерпні та передбачувані норми щодо підстав заборони діяльності релігійних організацій і встановлює конкретні механізми імплементації та правового захисту.
Другий критерій полягає у наявності легітимної мети. В умовах війни такою метою є захист національної безпеки та протидія використанню релігійних організацій як інструменту гібридної війни. Ключовим аспектом є також захист конституційного ладу від підривної діяльності та забезпечення інформаційної безпеки держави. Особлива увага приділяється захисту прав інших осіб, зокрема від релігійної пропаганди, що підтримує агресію.
Третій критерій - необхідність таких дій у демократичному суспільстві. Це передбачає наявність "нагальної суспільної потреби" у захисті від релігійних організацій, що підтримують агресора, а також співмірність обраних заходів існуючій загрозі. Суттєвим є доведення відсутності менш обмежувальних альтернатив для досягнення поставленої мети.
Фактологічне обґрунтування необхідності заборони діяльності РПЦ в Україні базується на документально підтверджених випадках співпраці її представників з окупаційними силами. Зафіксовано використання церковних приміщень для зберігання зброї та військового спорядження, поширення наративів, що виправдовують військову агресію, пропаганду ідеології "русского міра" під час богослужінь та збір розвідувальної інформації через церковну мережу.
Аналізуючи співмірність заходів, слід зазначити, що заборона стосується виключно організацій, пов'язаних з державою-агресором. Водночас зберігається можливість продовження релігійної діяльності в рамках інших конфесій та передбачено механізми перереєстрації релігійних громад. Суттєвими елементами є гарантування права на користування культовими спорудами та забезпечення можливості судового оскарження рішень.
Правові гарантії реалізуються через прозору процедуру встановлення зв'язку з державою-агресором, можливість правового захисту та оскарження, відкритість процесу прийняття рішень. Визначальну роль відіграє судовий контроль за застосуванням закону та наявність механізмів апеляції та перегляду рішень.
Міжнародно-правова практика, зокрема рішення ЄСПЛ у справах "Партія Рефах та інші проти Туреччини", "Організація Халіфат проти Німеччини" та "Хізб ут-Тахрір та інші проти Німеччини", обґрунтовує правомірність подібних обмежень у випадках реальної загрози національній безпеці, виходу релігійної організації за межі релігійної діяльності та суперечності її діяльності демократичним цінностям.
В умовах збройного конфлікту доктрина "необхідного втручання" набуває додаткових особливостей. Насамперед, розширюються межі допустимих дій держави, що передбачає більшу свободу розсуду у виборі засобів захисту та можливість застосування превентивних заходів. Додаткові критерії оцінки необхідності включають врахування інтенсивності збройного конфлікту та оцінку ризиків використання релігійних організацій для підривної діяльності.
Підсумовуючи, можна стверджувати, що заборона діяльності РПЦ в Україні цілком відповідає доктрині "необхідного втручання в демократичному суспільстві". Вона спирається на чітке правове підґрунтя, має легітимну мету захисту національної безпеки, є співмірною існуючим загрозам та забезпечує баланс між суспільними інтересами та правами віруючих. Передбачені механізми правового захисту набувають особливого значення в умовах війни, коли держава має право на жорсткіші заходи для захисту національної безпеки, зберігаючи основні гарантії релігійної свободи та права на судовий захист.
Далі про принцип світської держави, що належить до засадничих принципів сучасної демократії. Він визначає розмежування релігійних інституцій від державних органів та окреслює межі їхньої взаємодії. В українській правовій системі цей принцип закріплено статтею 35 Конституції України та розвинуто в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації".
Формування принципу світськості відбувалося як реакція на надмірний вплив церкви на державні справи. Знаковим етапом стало ухвалення французького Закону про відокремлення церков від держави 1905 року, який згодом став взірцем для інших демократичних держав. Цей принцип охоплює не лише інституційне відокремлення церкви від держави, а й запроваджує систему стримувань і противаг між релігійною свободою та державним суверенітетом.
Для України в контексті заборони діяльності РПЦ принцип світськості набуває виняткової ваги. Дослідження діяльності РПЦ виявляє регулярні порушення цього принципу: втручання у політику, поширення політичних ідей під час богослужінь, використання релігійного статусу для просування інтересів іноземної держави. Ці дії суперечать засадам світської держави та загрожують державному суверенітету.
Позиція Європейського суду з прав людини підтверджує повноваження держави захищати принцип світськості. Показова справа "Партія благоденства проти Туреччини", де суд підтримав рішення про розпуск політичної партії, яка намагалася встановити теократичний режим. У рішенні "Лейла Шахін проти Туреччини" ЄСПЛ визнав право держави оберігати світський характер публічних інституцій. Ці прецеденти окреслюють межі державного регулювання діяльності релігійних організацій, що загрожують світському устрою.
Сучасна інтерпретація принципу світськості виходить за рамки формального розмежування церкви і держави. Вона покладає на державу обов'язок захищати світський характер публічних інституцій та запобігати використанню релігії для підриву конституційного ладу. Щодо РПЦ в Україні це означає необхідність реагувати на порушення принципу світськості через політичну агітацію, поширення ідеології "русского міра" та виправдання агресивної війни під релігійними гаслами.
Принцип світськості не обмежує право релігійних організацій на діяльність. Натомість він встановлює межі, у яких релігійні організації реалізують свою місію, не загрожуючи державному устрою. Заборона РПЦ спрямована проти зловживання релігійним статусом заради політичних цілей іноземної держави, а не проти свободи віросповідання.
В умовах війни принцип світськості набуває безпекового виміру. Залучення релігійних організацій до гібридної війни зумовлює потребу посиленого нагляду за дотриманням цього принципу. Водночас зберігається необхідність балансу між національною безпекою та релігійною свободою. Заборона РПЦ в Україні втілює цей виважений підхід, адже спрямована на конкретні порушення, а не на обмеження релігійної діяльності загалом.
Впровадження принципу світськості в українському законодавстві спирається на чіткі критерії розмежування релігійної та політичної сфер. Закон № 3894-IX визначає процедури виявлення порушень та застосування санкцій. Закон також гарантує судовий контроль та захист прав релігійних організацій відповідно до демократичних стандартів та практики ЄСПЛ.
Міжнародний досвід свідчить, що дієве втілення принципу світськості потребує систематичного нагляду та оперативного реагування на порушення.
Отже, принцип світськості держави становить правове підґрунтя для заборони діяльності РПЦ в Україні. Він встановлює рівновагу між захистом державного суверенітету та гарантуванням релігійної свободи, уможливлюючи протидію спробам використання релігійних організацій для підриву конституційного ладу та національної безпеки.
Соціально-політичні наслідки
Цей закон впливає не тільки на юридичний, але й на соціальний аспект життя країни. Заборона діяльності РПЦ в Україні підкреслює прагнення України до повної духовної та політичної незалежності від росії. Підтримка цього закону значною частиною суспільства свідчить про зростання національної свідомості та готовність обмежити зовнішній вплив агресора на релігійне та суспільне життя.
Заборона стосується саме організаційного аспекту, який використовувався як інструмент політичного впливу та пропаганди. Як ми бачимо, держава намагається знайти баланс між забезпеченням національної безпеки та правами громадян, надаючи громадам можливість обирати свій шлях у межах чинного законодавства.
Сподіваюся, що цей випуск допоміг вам краще зрозуміти ситуацію та сформувати власні висновки.
На цьому сьогодні все. Пам'ятайте, що свобода — це не тільки право, але й відповідальність. Слава Україні, слава Збройним Силам України.