Частина 3 статті 313 (Право на свободу пересування) Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року No 435 – IV в первинній і єдиній редакції (далі – “ЦК”) вказує, що фізичній особі, якій не виповнилось шістнадцять років дозволено виїжджати за межі України лише з відома батьків (усиновлювачів), опікунів. Виїзд можливий при їх супроводі або супроводі тих осіб, що були уповноважені ними.
А частиною 2 ст. 4 Закону України “Про порядок виїзду з України і в’їзду до України громадян України” від 21 січня 1994 року No 3857 – XII в первинній і єдиній редакції (далі – “Закон”) передбачено те, що відсутність згоди одного з подружжя на виїзд громадянина України, що не досяг повноліття, за кордон передбачає дозвіл, підставою якого є судове рішення.
Отже, після припинення сім’ї під час вже роздільного проживання, чоловік або дружина, той, з ким залишилися жити діти, не зможе виїхати з ними, якщо хтось із подружжя не згоден на це. Ба більше, в тексті згоди повинно бути точно визначено країну прямування та в який час можна виїхати.
Описані вимоги закону є обґрунтованими з точки зору рівності прав батьків, але часто стають інструментом маніпуляцій, а в деяких випадках і здирства. Щоб уникнути подібних неприємних ситуацій і недобросовісного використання норм права, передбачена також можливість отримання дозволу на виїзд дитини в судовому порядку.
Ми маємо досвід ведення сімейних справ різної складності, до них належать і справи про отримання права на виїзд дитини, що не містять згоду чоловіка чи дружини.