Окремі питання виконання грошових зобов'язань. Частина перша

Щодо визначення зобовязань до яких може бути застосована частина 2 статті 625 Цивільного Кодексу України

Грошові зобов’язання наразі виражають будь-який аспект суспільних відносин. За замовчуванням майже кожне зобов’язання визначають як «грошове». Проте, як свідчить суперечлива судова практика питання, які пов’язані з виконанням грошових зобов’язань є найчисленнішою категорією спорів.

Відповідно до пункту 1.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань» від 17.12.2013 року № 14 (надалі — «Постанова») — грошовим відповідно до статей 524, 533-535, 625 Цивільного кодексу України визначається зобовязання, яке визначене в грошових одиницях (національній валюті України чи в іноземній валюті) за змістом якого боржнику необхідно сплатити гроші на користь кредитора.

 Грошовим є зобов’язання, що складається з правовідношення в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає обов’язок боржника сплатити гроші.

Грошовим зобов’язанням також визначається правовідношення за змістом якого одна сторона повинна оплатити за поставлену продукцію, виконану роботу в грошових одиницях, а інша сторона може вимагати належної оплати.

Грошове зобов’язання визначається в національній грошовій одиниці або в грошовому еквіваленті іноземної валюти.

Поділ зобов’язань на грошові та безгрошові викликаний необхідністю застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно, суди задовольняють позови про стягнення основної заборгованості одночасно зі стягненням трьох відсотків річних та інфляційних втрат за час користування грошовими коштами лише як за невиконання або за неналежне виконання грошових зобов’язань.

Аналізуючи приписи пункту 1.1. Постанови слід зауважити, що якщо за змістом зобов’язання необхідно передати грошові кошти правовідношення за будь-яких умов буде  визначене «грошовим». Проте, наведене не означає, що відносно останнього може бути застосована частина 2, статті 625 Цивільного кодексу України в усіх випадках.

Відповідно, необхідно встановити щодо яких зобов’язань неможливо застосовувати положення частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

Усталена судова практика виходить з того, що «безгрошовими» визнаються деліктні зобов’язання, зобов’язання з приводу отримання грошових коштів, які набуті без достатніх правових підстав, зобов’язання, які виникають між учасниками господарських товариств.

Відповідно до Роз’яснення Вищого арбітражного суду від 01.04.1994 року «Про деякі питання практики вирішення спорів пов’язаних з відшкодуванням шкоди» № 02-5/215 до правовідносин, які виникають у зв’язку зі стягненням збитків, шкоди не застосовуються приписи частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

Відшкодування шкоди це відповідальність, а не боргове (грошове) зобов’язання, на шкоду не можуть бути нараховані відсотки за користування грошовими коштами. Нарахування відсотків на суму шкоди є подвійною мірою відповідальності (лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2013 р. № 10-74/0/4-13).

Підсумовуючи наведене презюмуємо, що логіка даних положень виходить з того, що спеціальні норми, які зазначені в законодавчих актах дозволяють компенсувати збитки чи шкоду повною мірою. Застосування за таких умов положень частини 2 частини статті 625 Цивільного кодексу України одночасно з приписами спеціального законодавства щодо відшкодування шкоди суперечить здоровому глузду так як, призначення спеціальних норм це в повній мірі компенсувати втрати сторони та стимулювати боржника до належного виконання зобов’язання надалі, а не перетворювати судовий процес на безмежне свавілля управненої сторони.

До зобов’язань, які виникають у зв’язку з набуттям майна без достатніх правових підстав частина 2 статті 625 Цивільного кодексу України теж не може бути застосована, оскільки, встановлюється, що в таких випадках має бути застосовано положення статті 1212 Цивільного кодексу України.

«Якщо майно набувається або зберігається без достатньої правової підстави (як готівкові так і безготівкові кошти) на них нараховуються відсотки за статтею 536 Цивільного кодексу України.

У разі стягнення безпідставно набутих чи отриманих грошових коштів, відсотки нараховуються за статтею 536 Цивільного кодексу України, відповідно унеможливлюється стягнення 3 % річних від простроченої суми за частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України« (див. Постанову Пленуму Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс16).

Зобов’язання, які виникають між учасниками господарського товариства теж за своєю природою не є зобов’язальними. Між учасниками господарського товариства немає «класичних» зобов’язальних правовідносин за яких праву одного учасника кореспондує визначений обов’язок іншого учасника.

Проте, Верховний Суд України висловив іншу позицію, визначаючи, що грошовим зобов’язанням є будь-яке правовідношення стосовно виплати грошових коштів іншій стороні. Вказана правова позиція зазначена в справі №3-131гс11 від 12.12.2011 року. Суд встановив, що зобов’язання щодо виплати учасникові товариства вартості майна, пропорційної його частці в статутному капіталі при виході учасника з товариства теж є грошовим правовідношенням за порушення якого настають наслідки, визначені частиною 2 статті 625 ЦКУ.

В Узагальненнях щодо застосування статті 625 Цивільного кодексу України Верховного Суду України вказано, що судам потрібно враховувати, що передбачена статтею 625 ЦКУ відповідальність не застосовується до правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством, відтак дія статті 625 Цивільного Кодексу України не поширюється на трудові та сімейні правовідносини.

За приписами вищезгаданого Узагальнення не є грошовим правовідношення, в якому грошові знаки використовуються не як засіб погашення грошового боргу, а виконують роль товару.

Підсумовуючи наведене, за відсутності застережень норм спеціального законодавства та за умови, що зобов’язання за своїм змістом і характером відповідає пункту 1.1. Постанови до останнього можуть бути застосовані положення частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

Момент прострочення виконання грошового зобов’язання

Відповідно до пункту  1.4. Постанови встановлено, що згідно з пунктом 30.1 статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» моментом виконання грошового правовідношення є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі готівкою, а згідно з пунктом 8.1 статті 8 даного Закону банк зобовязаний виконати вимогу клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку в день надходження.

Аналізуючи приписи даного пункту слід вказати на те, що визначальним для встановлення моменту прострочення боржника є дата зарахування грошових коштів на рахунок кредитора. Отже, укладаючи договір, необхідно в розділі щодо порядку здійснення розрахунків застерегти строк оплати, який буде достатнім для перерахування грошових коштів боржником.

«Якщо у договорі або законі не зазначено строку (терміну) виконання грошового зобов’язання, судам потрібно керуватися приписами частини 2 статті 530 ЦК України.

Відтак, прострочення здійснення розрахунків настає на наступну добу за датою граничного строку здійснення розрахунків, яка вказана в договорі або ж на наступну добу після спливу семиденного терміну з моменту отримання вимоги боржником.

Правові наслідки прострочення боржника, які встановлені частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України настають з моменту прострочення виконання грошового зобов’язання а не з моменту пред’явлення права вимоги.

Варто звернути особливу увагу й на те що, якщо строк здійснення розрахунків за договором починає свій відлік з моменту пред’явлення вимоги кредитора, неподання вимоги кредитором означає те, що строк виконання зобов’язань з оплати ще не настав, відповідно –боржник не прострочив виконання зобов’язання.

«Адресування кредитором позовної заяви до господарського суду (а не боржнику) і надіслання останньому як відповідачеві копії такої заяви є складовими судової процедури, а не цивільних правовідносин, тому такі дії не можуть розглядатися як вимога у розумінні зазначеної статті ЦК України» — Постанова Пленуму Вищого господарського суду «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань» від 17.12.2013 року № 14.

«Господарському суду необхідно керуватись тим, що потрібно встановлювати чи було пред’явлено кредитором боржнику вимогу про оплату не під час прийняття судом позовної заяви, а вже в процесі вирішення спору по суті.

Отже, коли господарським судом буде встановлено, що таку вимогу пред’явлено після початку розгляду справи зі спору щодо стягнення заборгованості, то такий позов має бути задоволений, якщо строк виконання грошового правовідношення настав до прийняття рішення по суті справи — Постанова Пленуму Вищого господарського суду «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань» від 17.12.2013 року № 141.

Якщо, договором встановлено строк здійснення розрахунків то, прострочення наступає на наступний день граничного строку здійснення розрахунків, якщо ж строк здійснення розрахунків визначений моментом пред’явлення права вимоги кредитором, то прострочення настає після спливу семиденного строку з моменту отримання вимоги.

Пункт 1.8 Постанови встановлює, що попереднє, до адресування позову до господарського суду, звернення кредитора до боржника з вимогою щодо сплати сум пені, інфляційних нарахувань та процентів річних не визначено законом, відтак, не є обов’язковим. Отже, неподання позивачем (кредитором) доказів відповідного звернення не обумовлює відмови в задоволенні відповідних позовних вимог.

Відповідно, для застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України має значення лише момент прострочення боржника а не момент адресування вимоги.

Світлана Рудюк, юрист ЮФ «Діспекто лігал»

Окремі питання виконання грошових зобов’язань. Частина перша