текстова версія подкасту:
Сьогодні говорю про комплексне питання: спростування поширеного пропагандистського московитського наративу щодо необхідності формального оголошення війни Україною росії.
Повномасштабна війна, як і російське іпсо, існує понад два роки, а свідки «стану війни» продовжують невпинно повторювати примітивне, їм же в повній мірі самим незрозуміле, «а чому не оголошено стан війни?». Розберу дану тему детально.
Правовий статус конфлікту
Розпочнемо з аналізу правового статусу поточного конфлікту в контексті міжнародного права та національного законодавства України.
Згідно з Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 року, агресія визначається як “застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної цілісності чи політичної незалежності іншої держави”. Дії російської федерації щодо України повністю відповідають цьому визначенню.
Більше того, Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 2 березня 2022 року експліцитно кваліфікувала дії росії як акт агресії проти України. Ця резолюція була прийнята переважною більшістю голосів держав-членів ООН, що свідчить про консенсус міжнародної спільноти щодо правової оцінки дій російської федерації.
У контексті національного законодавства України, правовий статус конфлікту регулюється низкою нормативно-правових актів. Частина з них абсолютно залишилась поза Вашою увагою, адже приймалася починаючи з 2014 року. В той момент, коли війна називалася АТО та здавалася чимось примарним та далеким.
Указом Президента України № 64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні” від 24 лютого 2022 року, затвердженим Верховною Радою України, було введено воєнний стан на всій території України у зв’язку з широкомасштабною збройною агресією російської федерації.
Повторюю. Воєнний стан на всій без виключення території України введено 24.02.2022 і даний стан безперервно продовжується до сьогодні – 15 жовтня 2024 року.
Дану інформацію Ви можете перевірити елементарним запитом до пошукової системи.
Сучасна практика оголошення війни
Тепер розглянемо історичний контекст та сучасну практику формального оголошення війни. Не плутаєм з воєнним станом, адже неспроможність частини громадян відрізняти між собою словосполучення «стан війни» та «воєнний стан» успішно експлуатується росією.
Інститут формального оголошення війни має глибоке історичне коріння, що сягає античних часів. Однак, у сучасному міжнародному праві цей інститут зазнав суттєвої трансформації.
Згідно з дослідженням американської політологині Таніші Фазал з Університету Міннесоти, що було опубліковано у журналі “International Organization” у 2012 році під назвою «Чому держави більше не оголошують війни», після 1945 року відбулося різке зменшення кількості формальних оголошень війни. З понад 200 збройних конфліктів, що мали місце після Другої світової війни, лише в шести випадках було здійснено формальне оголошення війни.
За іншими джерелами я знайшов твердження про те, що формальне оголошення війни після Другої Світової відбувалося 8 разів.
Ця тенденція пояснюється низкою факторів. По-перше, стаття 2(4) Статуту ООН забороняє застосування сили у міжнародних відносинах, що робить формальне оголошення війни потенційно незаконним актом. По-друге, сучасні конфлікти часто мають асиметричний характер або включають недержавних учасників (терористичні організації, повстанські рухи, приватні військові компанії) що ускладнює застосування традиційних концепцій оголошення війни.
Замість формального оголошення війни, сучасна практика міжнародних відносин використовує інші юридичні механізми для визначення статусу збройного конфлікту. Це включає резолюції Ради Безпеки ООН, заяви про застосування права на самооборону згідно зі статтею 51 Статуту ООН, а також внутрішні нормативно-правові акти держав, що визначають правовий режим воєнного стану, який в Україні запроваджено з 24 лютого 2022 року.
Правові наслідки формального оголошення війни
Далі розглянемо юридичні імплікації, що виникають внаслідок формального оголошення війни, та проаналізуємо, чому відсутність такого акту з боку України не впливає на легітимність її оборонних дій.
По-перше, звернемося до міжнародно-правових наслідків. Формальне оголошення війни, згідно з класичною доктриною міжнародного права, призводить до активації jus in bello – комплексу норм, що регулюють поведінку воюючих сторін, тобто правил ведення війни. Проте, в сучасному міжнародному праві застосування jus in bello не залежить від формального оголошення війни, а визначається de facto наявністю збройного конфлікту, що підтверджується практикою Міжнародного комітету Червоного Хреста та рішеннями міжнародних судових інстанцій, зокрема Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії у справі Тадича.
Прошу свідків оголошення війни бути особливо уважними.
Душко Тадич був боснійським сербом, звинуваченим у воєнних злочинах під час Боснійської війни (1992-1995). Його справа стала першою, розглянутою в Міжнародному кримінальному трибуналі щодо колишньої Югославії, і мала велике значення для встановлення юрисдикції трибуналу.
Захист Тадича стверджував, що конфлікт у Боснії був внутрішнім (громадянською війною), а не міжнародним, і тому МКТЮ не мав юрисдикції.
Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії постановив, що наявність збройного конфлікту та застосування міжнародного гуманітарного права не залежать від формального оголошення війни. Трибунал визначив, що “збройний конфлікт існує щоразу, коли є застосування збройної сили між державами або тривале збройне насильство між урядовими силами та організованими збройними групами, або між такими групами всередині держави”
У контексті внутрішньодержавного права, оголошення війни може призвести до активації ряду надзвичайних повноважень виконавчої влади та обмеження певних конституційних прав громадян. Однак, в українській правовій системі ці наслідки досягаються через інститут воєнного стану, що регулюється Законом України «Про правовий режим воєнного стану».
У дипломатичній сфері, формальне оголошення війни традиційно призводило до розриву дипломатичних відносин між воюючими державами. Проте, в сучасній міжнародній практиці держави часто зберігають дипломатичні канали навіть у стані збройного конфлікту, що дозволяє вести переговори та шукати шляхи мирного врегулювання.
Важливо зазначити, що відсутність формального оголошення війни жодним чином не впливає на право України на самооборону, гарантоване статтею 51 Статуту ООН. Міжнародне право визнає право держави на захист від збройної агресії незалежно від наявності формального оголошення війни. Це підтверджується численними резолюціями Ради Безпеки ООН та практикою Міжнародного Суду ООН, зокрема у справі про військову та напіввійськову діяльність в Нікарагуа та проти неї (Нікарагуа проти США) 1986 року.
Таким чином, відсутність формального оголошення війни Україною є зваженим правовим та політичним рішенням, яке дозволяє зберегти гнучкість у міжнародних відносинах та уникнути негативних наслідків для економіки країни, водночас не обмежуючи право України на самооборону та міжнародну підтримку у протидії російській агресії.
Це рішення є розумним та таким, що відповідає сучасним викликам в контексті агресії з боку ядерної держави.
Аналіз дій України в контексті міжнародного права
Насамперед, необхідно розглянути дії України крізь призму основоположних принципів міжнародного права, кодифікованих у Статуті ООН. Стаття 2(4) Статуту забороняє застосування сили у міжнародних відносинах, але ця заборона не є абсолютною. Ключовим винятком є право на самооборону, закріплене у статті 51 Статуту ООН.
Відповідно до статті 51, Україна має невід’ємне право на індивідуальну чи колективну самооборону у разі збройного нападу. Важливо зазначити, що це право активується ipso facto – тобто автоматично з моменту збройного нападу, без необхідності попереднього схвалення Радою Безпеки ООН чи будь-яким іншим міжнародним органом.
Аналізуючи дії України, можна констатувати їх повну відповідність критеріям легітимної самооборони, встановленим у міжнародному праві. Ці критерії, відомі як принципи необхідності та пропорційності, були сформульовані ще у справі про канал Корфу (Велика Британія проти Албанії, 1949) та підтверджені у справі про військову та напіввійськову діяльність в Нікарагуа та проти неї (Нікарагуа проти США, 1986).
Принцип необхідності вимагає, щоб застосування сили було єдиним доступним засобом протидії агресії. У випадку України, враховуючи масштаб та інтенсивність російської агресії, застосування збройної сили для захисту територіальної цілісності та суверенітету держави є, безсумнівно, необхідним.
Принцип пропорційності, своєю чергою, вимагає, щоб засоби самооборони були співмірними з загрозою та обмежувалися цілями відбиття агресії. Аналіз військових дій України демонструє їх чітку спрямованість на відновлення територіальної цілісності та припинення агресії, без ескалації конфлікту за межі власної території.
Важливо також розглянути дії України в контексті міжнародного гуманітарного права (jus in bello). Україна є стороною всіх основних конвенцій з міжнародного гуманітарного права, включаючи Женевські конвенції 1949 року та Додаткові протоколи до них. Аналіз показує, що Україна докладає значних зусиль для дотримання принципів розрізнення, військової необхідності та пропорційності при проведенні військових операцій.
Окремої уваги заслуговує питання поводження з військовополоненими. Україна демонструє прихильність до норм Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 року, забезпечуючи гуманне ставлення до захоплених комбатантів противника та надаючи доступ Міжнародному комітету Червоного Хреста для моніторингу умов їх утримання.
У контексті міжнародного кримінального права, Україна активно співпрацює з Міжнародним кримінальним судом (МКС), надавши йому юрисдикцію щодо злочинів, скоєних на її території з 2014 року. Ця співпраця демонструє прихильність України до принципів міжнародного правосуддя та готовність притягнути до відповідальності винних у воєнних злочинах та злочинах проти людяності, незалежно від їх громадянства чи статусу.
Таким чином, комплексний аналіз дій України в контексті міжнародного права демонструє їх повну відповідність нормам jus ad bellum та jus in bello, а також принципам міжнародного кримінального права та дипломатії. Україна послідовно діє в рамках свого невід’ємного права на самооборону, дотримуючись при цьому норм міжнародного гуманітарного права та активно сприяючи міжнародному правосуддю.
Порівняльний аналіз з іншими конфліктами
Проведу порівняльний аналіз ситуації в Україні з іншими сучасними збройними конфліктами, зосередившись на юридичних механізмах, що використовуються замість формального оголошення війни.
Насамперед, розглянемо конфлікт у Сирії, який розпочався у 2011 році. Цей конфлікт характеризується складною конфігурацією учасників, включаючи урядові сили, різноманітні опозиційні групи та зовнішні держави. Жодна зі сторін не вдавалася до формального оголошення війни. Натомість, правовий статус конфлікту визначається de facto ситуацією на місці, що відповідає критеріям неміжнародного збройного конфлікту згідно зі статтею 3, спільною для Женевських конвенцій 1949 року.
Інший приклад – конфлікт у Ємені, що триває з 2014 року. Цей конфлікт має як внутрішній, так і міжнародний вимір через втручання коаліції на чолі з Саудівською Аравією. Знову ж таки, відсутність формального оголошення війни не завадила міжнародній спільноті кваліфікувати ситуацію як збройний конфлікт та застосовувати відповідні норми міжнародного гуманітарного права.
Конфлікт у Нагірному Карабасі між Вірменією та Азербайджаном також демонструє сучасну тенденцію уникнення формального оголошення війни. Незважаючи на періодичні спалахи насильства, жодна зі сторін не вдавалася до такого кроку. Натомість, правовий статус конфлікту визначається резолюціями Ради Безпеки ООН та рішеннями міжнародних організацій, зокрема ОБСЄ.
Особливої уваги заслуговує ситуація на Корейському півострові. Технічно, Корейська війна 1950-1953 років ніколи не закінчувалася формальним мирним договором, а лише перемир’ям. Проте, відсутність формального стану війни не перешкоджає міжнародній спільноті застосовувати відповідні норми міжнародного права для регулювання відносин між КНДР та Республікою Корея.
У контексті України варто згадати конфлікт у Грузії 2008 року, який має певні паралелі з поточною ситуацією. Росія також не оголошувала війну Грузії, натомість характеризуючи свої дії як “операцію з примушення до миру”. Міжнародна спільнота, однак, кваліфікувала ці події як міжнародний збройний конфлікт, що підпадає під дію Женевських конвенцій.
Аналізуючи ці приклади, можна виділити кілька ключових правових механізмів, що використовуються замість формального оголошення війни:
- Визнання de facto наявності збройного конфлікту міжнародними організаціями, зокрема ООН та МКЧХ.
- Застосування норм міжнародного гуманітарного права на основі фактичної ситуації, а не формальних декларацій.
- Використання резолюцій Ради Безпеки ООН для визначення правового статусу конфлікту та встановлення відповідальності сторін.
- Звернення до міжнародних судових інстанцій, таких як Міжнародний Суд ООН або Міжнародний кримінальний суд, для вирішення правових аспектів конфлікту.
- Застосування санкційних механізмів та інших інструментів міжнародного тиску для впливу на поведінку сторін конфлікту.
Порівняльний аналіз демонструє, що ситуація в Україні відповідає сучасним тенденціям у міжнародному праві щодо кваліфікації та регулювання збройних конфліктів.
Водночас, унікальність українського випадку полягає у безпрецедентному масштабі порушення росією основоположних принципів міжнародного права, зокрема заборони застосування сили та поваги до територіальної цілісності держав. Це вимагає особливої уваги міжнародної спільноти і може призвести до формування нових правових механізмів протидії агресії та відновлення міжнародного правопорядку.
Спростування аргументів московитської пропаганди
Проведемо детальний аналіз та спростування ключових тез пропагандистського наративу щодо необхідності формального оголошення війни Україною.
- Аргумент: “Відсутність формального оголошення війни робить дії України нелегітимними”
Спростування: Цей аргумент ґрунтується на застарілому розумінні міжнародного права. Згідно з сучасною доктриною та практикою міжнародних відносин, легітимність оборонних дій держави не залежить від формального оголошення війни. Стаття 51 Статуту ООН визнає невід’ємне право на індивідуальну чи колективну самооборону у разі збройного нападу, не вимагаючи при цьому жодних формальних декларацій. Більше того, резолюція Генеральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX) від 1974 року, яка визначає агресію, не містить вимоги щодо формального оголошення війни для кваліфікації дій як агресії.
- Аргумент: “Без оголошення війни Україна не може повною мірою мобілізувати свої ресурси”
Спростування: Цей аргумент ігнорує наявність в українському законодавстві інституту воєнного стану, який передбачений Законом України “Про правовий режим воєнного стану”. Введення воєнного стану надає державі всі необхідні повноваження для мобілізації ресурсів, обмеження певних прав і свобод громадян у інтересах національної безпеки та проведення інших заходів, необхідних для відсічі збройної агресії. Таким чином, відсутність формального оголошення війни жодним чином не обмежує можливості України щодо захисту своєї територіальної цілісності та суверенітету. Стан війни в даному контексті не має жодного впливу.
- Аргумент: “Відсутність оголошення війни суперечить міжнародному праву”
Спростування: Цей аргумент демонструє фундаментальне нерозуміння сучасного міжнародного права. Насправді, стаття 2(4) Статуту ООН забороняє застосування сили у міжнародних відносинах, що робить формальне оголошення війни потенційно протиправним актом. Сучасна міжнародно-правова доктрина фокусується на фактичній наявності збройного конфлікту, а не на формальних деклараціях. Це підтверджується численними рішеннями міжнародних судових інстанцій, зокрема у справі Тадича в Міжнародному кримінальному трибуналі щодо колишньої Югославії.
- Аргумент: “Без оголошення війни міжнародна спільнота не може повноцінно підтримувати Україну”
Спростування: Цей аргумент не відповідає дійсності та ігнорує реальну практику міжнародних відносин. Міжнародна підтримка України базується на визнанні факту російської агресії, що підтверджується численними резолюціями Генеральної Асамблеї ООН, зокрема резолюцією ES-11/1 від 2 березня 2022 року. Країни-партнери надають Україні військову, фінансову та гуманітарну допомогу на підставі двосторонніх угод та рішень міжнародних організацій, які жодним чином не залежать від формального оголошення війни.
- Аргумент: “Відсутність оголошення війни свідчить про те, що Україна не сприймає конфлікт серйозно”
Спростування: Цей аргумент є маніпулятивним та ігнорує реальні дії України на міжнародній арені. Україна послідовно інформує міжнародну спільноту про масштаби російської агресії через всі доступні дипломатичні канали. Звернення України до Міжнародного Суду ООН, Міжнародного кримінального суду, а також активна участь у роботі Генеральної Асамблеї ООН та інших міжнародних форумів демонструють серйозність підходу України до вирішення конфлікту та притягнення агресора до відповідальності.
- Аргумент: “Без оголошення війни українські військові не мають належного правового статусу”
Спростування: Цей аргумент демонструє нерозуміння сучасного міжнародного гуманітарного права. Статус комбатантів та військовополонених визначається Женевськими конвенціями 1949 року та Додатковими протоколами до них, які застосовуються до всіх випадків міжнародного збройного конфлікту, незалежно від його формального визнання сторонами. Українські військовослужбовці мають повний обсяг прав та захисту, передбачений міжнародним гуманітарним правом, що підтверджується практикою Міжнародного комітету Червоного Хреста та інших міжнародних організацій.
Підсумовуючи, можна стверджувати, що аргументи на користь необхідності формального оголошення війни Україною є юридично необґрунтованими та ігнорують сучасні реалії міжнародного права та міжнародних відносин. Вони є частиною більш широкої пропагандистської московитської кампанії, спрямованої на дискредитацію правової позиції України та відволікання уваги від факту російської агресії. Важливо протистояти цим наративам, спираючись на ґрунтовний аналіз міжнародного права та актуальну практику міжнародних відносин.
Висновки
Підсумовуючи викладений аналіз, можемо зробити наступні висновки:
- Правова позиція щодо статусу конфлікту: a) Збройна агресія російської федерації проти України є беззаперечним фактом з точки зору міжнародного права, що підтверджується численними резолюціями Генеральної Асамблеї ООН, зокрема резолюцією ES-11/1 від 2 березня 2022 року. b) Конфлікт кваліфікується як міжнародний збройний конфлікт у розумінні статті 2, спільної для Женевських конвенцій 1949 року, незалежно від його визнання або невизнання сторонами. c) Дії України повністю відповідають критеріям легітимної самооборони, встановленим у статті 51 Статуту ООН та підтвердженим міжнародною судовою практикою, зокрема рішеннями Міжнародного Суду ООН у справах про військову та напіввійськову діяльність в Нікарагуа та проти неї (1986) та про нафтові платформи (2003).
- Обґрунтування відсутності необхідності у формальному оголошенні війни: a) Сучасне міжнародне право не вимагає формального оголошення війни для реалізації права на самооборону або застосування норм міжнародного гуманітарного права. b) Інститут воєнного стану, передбачений національним законодавством України, забезпечує всі необхідні правові механізми для ефективного захисту територіальної цілісності та суверенітету держави. c) Відсутність формального оголошення війни відповідає сучасній практиці міжнародних відносин та дозволяє зберегти дипломатичну гнучкість у пошуку шляхів мирного врегулювання конфлікту.
Підсумовуючи, можна стверджувати, що правова позиція України щодо статусу конфлікту з російською федерацією є юридично обґрунтованою та повністю відповідає нормам сучасного міжнародного права. Відсутність формального оголошення війни не впливає на легітимність дій України та її статус як жертви агресії. Ключовим завданням залишається консолідація міжнародної підтримки, послідовне відстоювання своєї позиції на міжнародній арені та забезпечення невідворотності відповідальності агресора за грубі порушення міжнародного права.