Частина 1:
Частина 2:
12 березня 2025 року Верховна Рада України ухвалила в другому читанні і в цілому Закон України “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача”. Цей законопроект тривалий час обговорювався в юридичній спільноті, викликав значні дискусії, отримав досить критичні висновки від Головного юридичного управління, однак врешті був прийнятий з певними змінами порівняно з початковою редакцією.
Ключова мета цього закону, як випливає з його назви та пояснювальної записки, – посилити захист прав та інтересів добросовісних набувачів, особливо у випадках, коли майно вибуло з власності держави чи територіальної громади. Законодавець прагнув створити баланс між непорушністю права власності та захистом інтересів осіб, які правомірно набули майно, не знаючи і не маючи змоги знати про порушення прав попереднього власника.
Мене звати Валерій Пономаренко, я адвокат і це черговий епізод Юридичного подкасту.
Проблема добросовісного набуття та захисту такого набувача має тривалу історію в українському цивільному праві. Фактично, від моменту ухвалення Цивільного кодексу 2003 року існувала колізія між абсолютним захистом права власності, яке полягає в можливості витребувати майно від будь-кого, та необхідністю захистити інтереси набувача, який діяв добросовісно. Ця дилема лише посилилася протягом бурхливих років трансформації власності, приватизації, в тому числі внаслідок корпоративних конфліктів та різноманітних схем, що призводили до виведення майна з державної чи комунальної власності.
Сьогодні ми детально проаналізуємо основні положення цього закону та спробуємо оцінити його вплив на практику захисту права власності.
Ключові положення нового закону
Перейдемо до детального аналізу основних положень Закону, які суттєво змінюють підходи до захисту прав добросовісного набувача в нашій державі.
Першою і, мабуть, найбільш резонансною новелою є встановлення десятирічного граничного строку, після спливу якого майно не може бути витребувано від добросовісного набувача. Згідно з новою редакцією частини другої статті 388 Цивільного кодексу України, майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо з дати проведення державної реєстрації права приватної власності набувача на державне або комунальне нерухоме майно минуло більше 10 років. Такий строк встановлено і для рухомого майна, щодо якого на момент передачі набувачеві законодавством не передбачалась державна реєстрація правочину або реєстрація права власності.
Ця норма фактично запроваджує своєрідний преклюзивний строк, після спливу якого віндикаційний позов не може бути заявлено незалежно від обставин справи. Логіка законодавця зрозуміла: якщо протягом такого тривалого періоду власник не виявив зацікавленості у своєму майні, то інтереси добросовісного набувача, який відкрито володіє цим майном, мають пріоритет. Це певною мірою корелює з інститутом набувальної давності, хоча й має суттєві відмінності.
Другим важливим аспектом нового закону є чітке визначення початку перебігу позовної давності за вимогами щодо витребування та визнання права щодо нерухомості. Відповідно до нової частини восьмої статті 261 ЦК України, цей строк починає спливати від дня державної реєстрації права особи, яка порушила право позивача, або від дати передачі набувачеві нерухомості, щодо якої на момент такої передачі законом не передбачалась державна реєстрація правочину або реєстрація права.
Цікаво, що законодавець відійшов від класичного підходу, закріпленого в частині першій статті 261 ЦК України, за яким перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Натомість, запроваджено об’єктивний критерій — момент реєстрації права або передачі майна. Така новація покликана усунути невизначеність у питанні визначення початку перебігу позовної давності, однак вона не враховує ситуації, коли законний власник об’єктивно не міг знати про порушення свого права, наприклад, через воєнні дії або інші надзвичайні обставини.
Третім ключовим елементом закону є запровадження механізму компенсації добросовісному набувачу в разі витребування майна. Нова частина п’ята статті 390 ЦК України передбачає, що суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування майна від добросовісного набувача вирішує питання про компенсацію ринкової вартості майна.
Важливо, що рішення про витребування майна суд може ухвалити лише за умови попереднього внесення позивачем ринкової вартості майна на депозитний рахунок суду. Перерахування цих коштів на користь добросовісного набувача відбувається без пред’явлення окремого позову. Водночас, держава чи територіальна громада набувають право регресної вимоги до особи, з вини якої майно вибуло з їхньої власності.
Цей механізм спрямований на захист майнових інтересів добросовісного набувача, який втрачає майно не з власної вини. Проте, з точки зору бюджетного процесу та фінансових можливостей держави й територіальних громад, запровадження такого механізму викликає багато запитань. Зокрема, чи достатньо коштів у відповідних бюджетах для фінансування таких судових процесів? Чи не призведе це до неможливості захисту державної та комунальної власності через брак фінансових ресурсів?
Нарешті, четвертим важливим аспектом закону є встановлення винятків з правила про неможливість витребування майна після спливу десятирічного строку. Такі винятки стосуються:
- об’єктів критичної інфраструктури;
- об’єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави;
- об’єктів та земель оборони;
- пам’яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації;
- об’єктів природно-заповідного фонду.
Щодо цих об’єктів залишається можливість їх витребування незалежно від строку, що минув з моменту вибуття з власності держави чи територіальної громади. Така позиція законодавця зрозуміла, адже йдеться про об’єкти, які становлять особливу цінність для держави та суспільства в цілому. Водночас, формулювання цих винятків викликає певні питання з точки зору юридичної техніки та правової визначеності. Зокрема, не завжди зрозуміло, які саме критерії застосовуються для віднесення об’єктів до категорії “стратегічних” або “критичної інфраструктури”, а також яким чином буде доводитися, що на момент вибуття з державної власності майно належало до відповідної категорії.
Окрім зазначених новел, закон містить низку процесуальних положень, які стосуються порядку прийняття і розгляду судом позовних заяв про витребування майна, внесення коштів на депозитний рахунок суду, визначення вартості спірного майна. Ці положення спрямовані на створення належного процесуального механізму реалізації матеріальних норм щодо витребування майна та компенсації його вартості.
Далі ми розглянемо конституційно-правові аспекти нового закону та проаналізуємо відповідність його положень Конституції України та основоположним принципам правової держави.
Конституційно-правовий аналіз закону
Після ознайомлення з ключовими положеннями нового закону необхідно провести його конституційно-правовий аналіз, оскільки деякі норми викликають серйозні питання щодо їх відповідності Конституції України та основоположним принципам права.
Першим і найбільш очевидним є питання відповідності нового закону принципу рівності всіх суб’єктів права власності, закріпленому в статті 13 Конституції України. Частина четверта цієї статті проголошує, що “держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом”.
Однак, аналізуючи новели Закону, можна констатувати, що він запроваджує різні правові режими захисту права власності залежно від суб’єкта. Зокрема, нова частина друга статті 388 ЦК України фактично позбавляє державу та територіальні громади можливості витребувати своє майно після спливу десятирічного строку (за винятком чітко визначених категорій об’єктів), тоді як для інших суб’єктів права власності таке обмеження не встановлюється.
Така диференціація правового режиму захисту права власності залежно від суб’єкта суперечить конституційному принципу рівності всіх суб’єктів права власності перед законом. Конституційний Суд України неодноразово наголошував, що принцип рівності всіх суб’єктів правовідносин перед законом означає, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи при застосуванні правових норм не можуть діяти вибірково, тобто не мають права застосовувати однакові за змістом норми закону порізно щодо однорідних суб’єктів правовідносин.
Другою конституційною проблемою нового закону є питання зворотної дії норм у часі. Відповідно до статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Принцип незворотності дії законів у часі є одним із елементів верховенства права та гарантує стабільність правовідносин і правову визначеність.
Втім, у пункті 2 розділу ІІ “Прикінцеві положення” Закону №12089 прямо передбачено, що його положення мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації добросовісному набувачеві вартості майна у справах, у яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна, а також щодо порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна.
Така норма викликає серйозні сумніви щодо її конституційності. Адже запровадження нового порядку обчислення позовної давності та встановлення додаткових умов для витребування майна може фактично позбавити державу та територіальні громади можливості захистити своє право власності у справах, які вже перебувають у провадженні судів. Це суперечить не лише принципу незворотності дії законів у часі, а й принципу правової визначеності, який є складовою верховенства права.
Третім проблемним аспектом нового закону є змішування різних за своєю правовою природою інститутів — віндикації, негаторного позову та визнання права власності. Зокрема, нова частина восьма статті 261 ЦК України встановлює однаковий порядок початку перебігу позовної давності для вимог щодо витребування, зайняття, визнання права щодо нерухомості. Втім, ці вимоги мають різну правову природу та підстави заявлення.
Віндикація (витребування майна з чужого незаконного володіння) застосовується, коли власник втратив володіння своїм майном і вимагає його повернення. Негаторний позов (усунення перешкод у здійсненні права власності) застосовується, коли власник не втратив володіння, але інші особи перешкоджають йому нормально здійснювати свої правомочності. Визнання права власності є окремим способом захисту, який застосовується, коли право власності оспорюється або не визнається, але власник не втратив майно.
Змішування цих інститутів у новому законі створює правову невизначеність і може призвести до неоднакового застосування норм права судами. Верховний Суд у своїй практиці неодноразово наголошував на неприпустимості змішування різних способів захисту права власності, оскільки кожен з них має свої особливості та умови застосування.
Четвертою конституційною проблемою є потенційне обмеження доступу до правосуддя через запровадження вимоги про внесення коштів на депозитний рахунок суду. Відповідно до нової частини п’ятої статті 390 ЦК України, суд постановляє рішення про витребування майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади лише за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором ринкової вартості майна на депозитний рахунок суду.
Такий підхід суперечить статті 55 Конституції України, яка гарантує кожному право на судовий захист, а також статті 129 Конституції, яка встановлює принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, а обмеження доступу до правосуддя є неприпустимим.
Встановлення фінансового бар’єру для звернення органів державної влади та місцевого самоврядування до суду за захистом права власності суттєво утруднює, а в деяких випадках може й унеможливити захист державних та комунальних інтересів. Особливо це стосується випадків, коли йдеться про витребування цінних об’єктів нерухомості, вартість яких може сягати мільйонів гривень, а відповідні кошти не передбачені в бюджетах відповідних органів.
Варто також зазначити, що запропонований механізм внесення коштів на депозитний рахунок суду вступає в конфлікт з бюджетним законодавством України. Органи державної влади та місцевого самоврядування здійснюють свою діяльність виключно за рахунок бюджетного фінансування в межах, передбачених законом про Державний бюджет України на відповідний рік. Виділення значних коштів на оплату компенсацій добросовісним набувачам, особливо без окремої бюджетної програми, може суттєво ускладнити бюджетний процес та порушити принцип ефективного використання публічних коштів.
Підсумовуючи аналіз конституційно-правових аспектів нового закону, можна констатувати, що він містить низку положень, які викликають серйозні сумніви щодо їхньої відповідності Конституції України та основоположним принципам права. Це створює ризик оскарження відповідних норм у Конституційному Суді України та їх подальшого скасування, що своєю чергою може призвести до правової невизначеності та нестабільності у сфері захисту права власності.
В наступному епізоді поговоримо про практичні наслідки ухвалення Закон України “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача” для захисту права власності, перспективи застосування закону в українській судовій практиці і підведемо підсумки.
Слава Україні, слава Збройним Силам України!
Практичні наслідки для захисту права власності
В минулому епізоді я розповів про ухвалений Верховною Радою 12 березня 2025 року Закон України “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача”. Сьогодні завершимо цю тему, поговоримо про практичні наслідки ухвалення для захисту права власності, перспективи застосування закону в українській судовій практиці і підведемо підсумки
Прийнятий Закон №12089 суттєво змінює правову реальність у сфері захисту права власності. Розглянемо практичні наслідки цих змін для різних суб’єктів цивільних правовідносин та їх вплив на усталену судову практику.
Безперечно, однією з найвагоміших переваг нового закону є посилення правової визначеності для добросовісних набувачів. Встановлення чіткого десятирічного строку, після якого майно не може бути витребувано, зменшує невизначеність щодо стабільності набутого права. Раніше добросовісні набувачі перебували у стані постійної загрози позбавлення майна, незалежно від того, скільки часу минуло з моменту набуття. Це створювало серйозні ризики для інвестиційної діяльності, зокрема у сфері нерухомості.
Тепер набувачі, які відкрито, добросовісно та безперервно володіють майном протягом тривалого часу, отримують гарантії непорушності свого права. Це особливо важливо для суб’єктів господарювання, які використовують набуте майно в комерційній діяльності, інвестують у його розвиток та покращення. Правова визначеність сприятиме збільшенню обсягів інвестицій та розвитку ринку нерухомості, оскільки зменшує юридичні ризики для інвесторів.
Крім того, закон чітко визначає механізм компенсації вартості майна добросовісному набувачу в разі його витребування на користь держави чи територіальної громади. Це також підвищує рівень захищеності добросовісного набувача, оскільки він гарантовано отримує компенсацію, навіть якщо виявиться, що майно вибуло з володіння законного власника поза його волею.
Однак, поряд із позитивними наслідками для добросовісних набувачів, новий закон створює суттєві ризики для державної та комунальної власності. Встановлення десятирічного строку, після якого майно не може бути витребувано, фактично легалізує незаконні схеми відчуження державного та комунального майна, якщо вони залишаються невиявленими протягом тривалого часу.
У практичній площині це означає, що державні органи та органи місцевого самоврядування повинні запровадити ефективні системи моніторингу та контролю за державним і комунальним майном, щоб своєчасно виявляти випадки його незаконного відчуження. Водночас це створює додаткове навантаження на відповідні органи та може потребувати додаткових ресурсів для забезпечення такого контролю.
Окремої уваги заслуговує питання майна, яке знаходиться на тимчасово окупованих територіях. Фактично, держава та територіальні громади позбавлені можливості здійснювати контроль за таким майном та своєчасно реагувати на факти його незаконного відчуження. Запровадження десятирічного строку може призвести до того, що після деокупації цих територій значна частина державного та комунального майна вже не зможе бути повернута законним власникам.
Не менш важливими є бюджетні ризики, пов’язані з механізмом компенсації вартості майна добросовісним набувачам. Відповідно до нового закону, для звернення до суду з позовом про витребування майна орган державної влади чи місцевого самоврядування повинен внести на депозитний рахунок суду грошові кошти в розмірі ринкової вартості спірного майна.
У практичній площині це означає, що для захисту своїх майнових прав держава та територіальні громади повинні мати достатні бюджетні ресурси. Однак, враховуючи обмеженість бюджетних коштів, особливо в умовах війни та економічної кризи, цей механізм може фактично паралізувати можливість захисту державної та комунальної власності.
Крім того, запропонований механізм створює значні корупційні ризики. Адже визначення ринкової вартості майна для цілей внесення коштів на депозитний рахунок суду може стати предметом маніпуляцій та зловживань. Існує ризик, що вартість майна буде свідомо завищуватися для створення перешкод для звернення до суду, або, навпаки, занижуватися для мінімізації компенсаційних виплат.
Важливим практичним наслідком нового закону є також змінення тактики процесуального захисту як для власників, так і для набувачів. Для власників, особливо для держави та територіальних громад, ключовою стає своєчасність звернення до суду. Необхідно забезпечити виявлення фактів незаконного відчуження майна та реагування на них до спливу десятирічного строку.
Крім того, власники повинні ретельно обґрунтовувати, що спірне майно належить до однієї з категорій, на які не поширюється десятирічний строк (об’єкти критичної інфраструктури, стратегічні об’єкти, об’єкти культурної спадщини тощо). Це потребує належного документального підтвердження статусу такого майна на момент його вибуття з володіння.
Для добросовісних набувачів, своєю чергою, ключовим аспектом захисту стає доведення самого факту добросовісності. Відповідно до усталеної судової практики, добросовісним є набувач, який не знав і не міг знати про те, що майно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати. При цьому тягар доведення недобросовісності набувача лежить на позивачеві.
Однак, з урахуванням нових положень закону, добросовісним набувачам варто зосередити увагу не лише на доведенні своєї добросовісності, а й на факті спливу десятирічного строку з моменту набуття майна. Такий строк, з огляду на нові норми, є абсолютною перешкодою для витребування майна, незалежно від інших обставин справи.
У процесуальному аспекті також варто звернути увагу на зміни, пов’язані з поданням позовної заяви про витребування майна від добросовісного набувача. Відповідно до нових правил, до такої позовної заяви повинні додаватися документи, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна. Відсутність таких документів може стати підставою для залишення позовної заяви без руху або навіть її повернення.
Окремої уваги заслуговує питання оцінки майна для цілей внесення коштів на депозитний рахунок суду. Закон вимагає, щоб оцінка майна здійснювалася в порядку, визначеному законодавством, і була чинною на дату подання позовної заяви. Це створює додаткові процесуальні складності для позивачів, оскільки потребує попереднього проведення оцінки майна, що займає певний час та потребує додаткових витрат.
У практичній площині також важливим є питання визначення меж застосування нового закону в часі. Незважаючи на положення про зворотну дію закону в часі, залишаються відкритими питання застосування нових норм до правовідносин, які виникли до набрання законом чинності, але тривають після цього. Особливо це стосується справ, які вже перебувають у провадженні судів, але рішення по ним ще не прийняті.
У підсумку, практичні наслідки прийняття Закону №12089 є багатоаспектними та значущими для цивільного обороту в цілому. З одного боку, закон посилює правову визначеність для добросовісних набувачів та сприяє стабільності цивільного обороту. З іншого – створює значні ризики для захисту державної та комунальної власності та може призвести до фактичної легалізації незаконних схем відчуження такого майна.
Тому всім учасникам цивільних правовідносин необхідно враховувати нові правові реалії та адаптувати свою процесуальну тактику відповідно до змінених умов захисту права власності.
Заключні міркування та прогнози
Підбиваючи підсумки нашого аналізу Закону №12089 “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача”, спробуємо сформулювати певні прогнози щодо його застосування та впливу на правову систему України.
Перспективи застосування закону в українській судовій практиці
Новий закон, безперечно, суттєво вплине на практику розгляду судами справ про витребування майна від добросовісних набувачів. Вже найближчим часом ми очікуємо формування нових підходів у судовій практиці щодо застосування десятирічного строку, після якого майно не може бути витребувано, та механізму компенсації добросовісним набувачам.
Найперше, можна прогнозувати збільшення кількості клопотань від відповідачів (добросовісних набувачів) про застосування наслідків спливу десятирічного строку як підстави для відмови в позові. Судам доведеться ретельно досліджувати питання: з якого моменту слід обчислювати цей строк, чи належить спірне майно до категорій, на які не поширюється десятирічний строк, чи є набувач добросовісним тощо. Ймовірно, в найближчі роки Верховний Суд сформує правові позиції з цих питань, які стануть орієнтиром для судів нижчих інстанцій.
Щодо механізму компенсації добросовісним набувачам, тут варто очікувати певних складнощів у застосуванні. Вимога про внесення ринкової вартості майна на депозитний рахунок суду як умова розгляду позову про витребування майна може суттєво обмежити можливості державних органів та органів місцевого самоврядування захищати свої майнові права. Особливо це стосується випадків, коли йдеться про цінні об’єкти нерухомості, вартість яких може сягати значних сум.
Думаю, що в перші роки застосування закону суди будуть досить формально підходити до вимоги про внесення коштів на депозитний рахунок, повертаючи позовні заяви, які не відповідають цій вимозі. Це може призвести до фактичної неможливості захисту державної та комунальної власності в окремих випадках. Однак, з часом, ймовірно, практика стане більш гнучкою, і суди знайдуть баланс між захистом прав добросовісних набувачів та забезпеченням можливості держави та територіальних громад захищати своє майно.
Особливий інтерес становить питання застосування нового закону до справ, які вже перебувають у провадженні судів. Відповідно до прикінцевих положень закону, його норми мають зворотну дію в часі щодо справ, у яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна. Це означає, що закон може суттєво вплинути на результат розгляду справ, які вже тривалий час перебувають у судах. Ми прогнозуємо певну неоднозначність у підходах судів до цього питання, що може призвести до формування різної практики в різних регіонах України.
Ще одним важливим аспектом застосування закону є питання визначення категорій об’єктів, на які не поширюється десятирічний строк (об’єкти критичної інфраструктури, стратегічні об’єкти, пам’ятки культурної спадщини тощо). Судам доведеться розробити критерії віднесення об’єктів до цих категорій та вирішити питання: як доводити, що на момент вибуття з державної власності майно належало до відповідної категорії. Це може стати предметом окремих спорів та потребувати формування усталеної судової практики.
Можливі конституційні оскарження та їх перспективи
Беручи до уваги виявлені та обговорені зараз конституційно-правові проблеми Закону №12089, цілком вірогідним видається його оскарження до Конституційного Суду України. Суб’єктами такого оскарження можуть бути народні депутати України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд або інші уповноважені суб’єкти.
Найбільш вразливими для конституційного оскарження положеннями закону, на мою думку, є:
- Встановлення різних правових режимів захисту права власності залежно від суб’єкта, що може суперечити принципу рівності всіх суб’єктів права власності перед законом (стаття 13 Конституції України).
- Надання закону зворотної дії в часі, що може суперечити принципу незворотності дії законів у часі (стаття 58 Конституції України).
- Запровадження вимоги про внесення коштів на депозитний рахунок суду як умови розгляду позову, що може суперечити праву на судовий захист (стаття 55 Конституції України) та принципу рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом (стаття 129 Конституції України).
Щодо перспектив такого оскарження, то вони видаються доволі високими. Конституційний Суд України неодноразово наголошував на важливості принципу рівності всіх суб’єктів права власності перед законом та недопустимості обмеження доступу до правосуддя. Тому, найімовірніше, окремі положення закону можуть бути визнані неконституційними.
Втім, слід зазначити, що процес розгляду справи у Конституційному Суді України може тривати доволі довго, і до моменту ухвалення рішення закон буде застосовуватися в судовій практиці. Це може створити ситуацію правової невизначеності, коли рішення судів, ухвалені на підставі норм, які згодом будуть визнані неконституційними, потребуватимуть перегляду.
Крім того, визнання окремих положень закону неконституційними може створити прогалини в правовому регулюванні, які потребуватимуть заповнення через законодавчі зміни. Це потенційно може призвести до ще більшої нестабільності в правовому регулюванні відносин власності.
Загальний вплив на правову культуру та захист прав власності в Україні
Аналізуючи загальний вплив Закону №12089 на правову культуру та захист прав власності в Україні, можна відзначити як потенційні позитивні, так і негативні аспекти.
З позитивного боку, закон сприяє підвищенню правової визначеності у відносинах власності, встановлюючи чіткі строки, після яких майно не може бути витребувано від добросовісного набувача. Це може позитивно вплинути на стабільність цивільного обороту та інвестиційний клімат, оскільки зменшує юридичні ризики для інвесторів.
Крім того, запровадження механізму компенсації добросовісним набувачам при витребуванні майна на користь держави чи територіальної громади відповідає принципу справедливості та міжнародним стандартам захисту права власності. Такий механізм забезпечує баланс між захистом публічних інтересів та інтересів добросовісних набувачів.
Однак, з негативного боку, закон створює певні ризики для державної та комунальної власності, фактично легалізуючи незаконні схеми відчуження такого майна, якщо вони залишаються невиявленими протягом тривалого часу. Це може призвести до подальшого розшарування суспільства та поглиблення соціальної нерівності.
Встановлення різних правових режимів для різних суб’єктів права власності також не сприяє формуванню єдиних стандартів захисту права власності в Україні та може негативно вплинути на правову культуру в цілому.
Враховуючи зазначені аспекти, прогнозуємо, що в короткостроковій перспективі закон матиме певний позитивний вплив на стабільність цивільного обороту та захист добросовісних набувачів. Однак, у середньо- та довгостроковій перспективі, особливо в разі визнання окремих його положень неконституційними, можливі негативні наслідки у вигляді правової невизначеності та нестабільності.
Для мінімізації цих ризиків необхідним є подальше вдосконалення законодавства з урахуванням конституційних принципів та міжнародних стандартів, формування усталеної судової практики щодо застосування нових норм, а також підвищення правової культури всіх учасників цивільних правовідносин.
Насамкінець, варто наголосити, що ефективний захист права власності можливий лише за умови комплексного підходу, який включає не лише вдосконалення законодавства, а й формування незалежної судової системи, підвищення професійного рівня суддів та адвокатів, розвиток механізмів альтернативного вирішення спорів, а також загальне підвищення правової культури суспільства.
Сподіваюся, що даний матеріал допоможе Вам краще орієнтуватися в новому правовому полі та ефективно захищати свої інтереси в сфері майнових відносин.