Повномасштабне вторгнення російської федерації створило безпрецедентну ситуацію в історії незалежної України, коли мільйони громадян були змушені покинути свої домівки. Це поставило перед правовою системою нові виклики, особливо у сфері сімейного права. Адже традиційні підходи до визначення найкращих інтересів дитини, закріплені у статті 3 Конвенції ООН про права дитини, потребують переосмислення в контексті воєнних загроз.
Стаття 8 Закону України “Про охорону дитинства” гарантує кожній дитині право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Проте як забезпечити це право, коли батьки змушені обирати між збереженням єдності родини та фізичною безпекою дитини?
Концепція найкращих інтересів дитини, яка є наріжним каменем як міжнародного, так і національного сімейного права, сьогодні набуває нового змісту. Європейський суд з прав людини у низці рішень, зокрема у справі “М.С. проти України”, наголошував на необхідності збереження сімейних зв’язків, якщо тільки сім’я не є явно неблагополучною. Але як застосовувати цей принцип, коли загроза походить не від самої сім’ї, а від зовнішніх обставин – військової агресії?
Особливої актуальності набуває принцип пропорційності при обмеженні батьківських прав. Стаття 152 Сімейного кодексу України встановлює, що право батьків на виховання дитини може бути обмежене лише у випадках, передбачених законом. Але чи можна вважати проживання в прифронтовому місті достатньою підставою для такого обмеження?
У сьогоднішньому епізоді ми проаналізуємо нещодавню постанову Верховного Суду, яка формує принципово новий підхід до вирішення цієї дилеми. Ми розглянемо, як суд збалансував фундаментальне право батьків на виховання дитини, закріплене у статті 151 Сімейного кодексу, з необхідністю захисту дитини від воєнних загроз. І найголовніше – ми обговоримо, які практичні висновки мають зробити правники, які працюють з подібними справами.
Переходимо до аналізу конкретної справи, яка нещодавно розглядалася Верховним Судом. Справа № 373/120/23 заслуговує на особливу увагу, оскільки в ній сконцентровано ряд аспектів проблематики батьківських прав в умовах війни.
Ситуація розгорталася навколо малолітньої дитини, батьки якої проживали в фактичних шлюбних відносинах. Варто зазначити, що відповідно до статті 141 Сімейного кодексу України, мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі. Батько був записаний у свідоцтві про народження за власною заявою, що згідно зі статтею 125 СК України породжує повний обсяг батьківських прав.
Після смерті матері виникла класична колізія між нормами статті 151 СК України про переважне право батьків на особисте виховання дитини та статті 12 Закону України “Про охорону дитинства” щодо забезпечення найкращих інтересів дитини. Дитина залишилася проживати з тіткою – рідною сестрою померлої матері в місті Переяславі, тоді як батько проживав у Харкові.
Показово, що батько вчинив усі необхідні дії для реалізації своїх батьківських прав та забезпечення інтересів дитини. Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини, саме батьки несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Батько звернувся до нотаріуса для оформлення спадщини від імені дитини, подав документи для призначення пенсії у зв’язку з втратою годувальника, створив належні побутові умови для проживання дитини, що підтверджено актом обстеження.
Аргументація тітки та інших родичів по материнській лінії базувалася на двох ключових положеннях. По-перше, вони посилалися на висновок психолога про відсутність емоційного зв’язку між батьком та дитиною. По-друге, апелювали до небезпеки проживання в Харкові через регулярні обстріли. Фактично, вони намагалися довести наявність виняткових обставин, передбачених частиною третьою статті 163 СК України, які дозволяють суду відмовити у передачі дитини батькам.
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову батька, керувався доктриною стабільності проживання дитини. Суддя акцентував увагу на усталених соціальних зв’язках дитини в Переяславі та потенційних ризиках для її психоемоційного стану у випадку переїзду, особливо після втрати матері.
Апеляційний суд пішов далі і сформулював надзвичайно спірну з точки зору юридичної науки позицію. Суд фактично створив нову презумпцію – презумпцію небезпечності проживання в прифронтовому місті. При цьому не було враховано принцип пропорційності, закріплений у практиці ЄСПЛ, зокрема у справі “Мамчур проти України” від 16 липня 2015 року, де суд наголосив на необхідності ретельної оцінки всіх факторів при вирішенні питання про можливе розлучення дитини з батьками.
Така позиція судів нижчих інстанцій створила небезпечний прецедент, який міг би призвести до автоматичного обмеження батьківських прав усіх батьків, які проживають у прифронтових містах. Це прямо суперечить принципу індивідуального підходу до кожної справи, який є основоположним у сімейному праві.
Верховний Суд, розглядаючи цю справу в касаційному порядку, сформував системну правову позицію, яка базується на фундаментальних конституційних принципах та міжнародних стандартах захисту прав людини.
Насамперед, Суд звернувся до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує право на повагу до сімейного життя. У контексті статті 7 Сімейного кодексу України, Суд підкреслив, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, встановлених Конституцією України та Конвенцією про права дитини.
Принципово важливим є посилання Верховного Суду на пункти 1 та 2 статті 3 Конвенції про права дитини. Суд наголосив, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, першочергова увага має приділятися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. При цьому, як зазначено у статті 9 Конвенції, розлучення дитини з батьками можливе лише у виняткових випадках, коли компетентні органи визначають, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.
Верховний Суд детально проаналізував практику ЄСПЛ, зокрема рішення у справі “М.С. проти України” (заява № 2091/13). Суд наголосив на двох ключових критеріях: по-перше, збереження зв’язків дитини з сім’єю, крім випадків явної непридатності; по-друге, забезпечення розвитку дитини у безпечному, спокійному та стійкому середовищі.
Особливу увагу Верховний Суд приділив тлумаченню статті 163 Сімейного кодексу України. Суд підкреслив, що норма про переважне право батьків на проживання з малолітньою дитиною не є абсолютною, але її обмеження можливе лише за наявності конкретних, доведених загроз для життя, здоров’я і морального виховання дитини.
Принциповим є висновок Суду про те, що сам факт проживання в місті, яке зазнає обстрілів, не може автоматично вважатися достатньою підставою для відмови у передачі дитини батькові. Це повністю узгоджується з доктриною пропорційності втручання у приватне життя, розробленою в практиці ЄСПЛ.
Верховний Суд також звернув увагу на процесуальний аспект доказування. Відповідно до статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається. Отже, твердження про небезпеку проживання в Харкові мало бути підкріплене конкретними доказами, а не загальними міркуваннями про воєнну ситуацію.
Суд підкреслив необхідність індивідуального підходу до оцінки безпеки проживання. Це включає аналіз наявності укриттів, систем оповіщення, планів евакуації, доступності медичної допомоги та інших конкретних факторів, які впливають на безпеку дитини в конкретному місці проживання.
Особливо важливим є акцент Верховного Суду на активній позиції батька щодо забезпечення інтересів дитини – його дії щодо оформлення спадщини, пенсії, створення належних побутових умов. Це відповідає принципу належного виконання батьківських обов’язків, закріпленому у статті 150 Сімейного кодексу України.
Аналізуючи цю справу в ширшому контексті, ми стикаємося з фундаментальними питаннями правової доктрини та філософії права. Концепція “найкращих інтересів дитини”, закріплена у статті 3 Конвенції про права дитини, сьогодні потребує нового доктринального тлумачення в контексті воєнних загроз.
Традиційно, відповідно до практики ЄСПЛ та позицій Комітету ООН з прав дитини, поняття “найкращих інтересів дитини” включало три ключові компоненти: право дитини на висловлення власної думки (стаття 12 Конвенції), право на збереження своєї індивідуальності (стаття 8) та право на сімейне оточення (стаття 9). Проте в умовах війни до цієї тріади додається четвертий елемент – право на безпечне середовище проживання.
Принцип пропорційності, який є основоположним у практиці Європейського суду з прав людини, набуває особливого значення. У справі “Савіни проти України” (заява № 39948/06) ЄСПЛ наголосив, що розлучення дитини з біологічними батьками може бути виправдане лише за “виняткових обставин”. Але чи можна вважати проживання в прифронтовому місті такою винятковою обставиною?
Доктрина “безпечного середовища”, в міжнародному праві, традиційно стосувалася захисту від домашнього насильства, недбалого поводження чи експлуатації. Сьогодні ми стикаємося з необхідністю її розширення на ситуації зовнішніх загроз. При цьому важливо зберегти баланс між убезпеченням дитини та її правом на сімейне життя, гарантованим статтею 8 Європейської конвенції з прав людини.
Психологічний аспект цієї проблеми тісно пов’язаний з правовим. Конвенція про права дитини у статті 39 зобов’язує держави вживати заходів для сприяння фізичному та психологічному відновленню дитини, яка постраждала від збройного конфлікту. Але чи не завдасть більшої психологічної шкоди розлучення з батьком, ніж проживання в місті, де існують воєнні ризики?
Концепція “стабільності життєвого середовища”, яка є одним із критеріїв оцінки найкращих інтересів дитини, також потребує переосмислення. В умовах війни стабільність не може розглядатися лише як незмінність місця проживання чи соціального оточення. Вона має включати наявність надійних механізмів захисту, планів евакуації, доступу до укриттів.
Особливої уваги заслуговує доктрина “позитивних зобов’язань держави”, розроблена в практиці ЄСПЛ. Відповідно до цієї доктрини, держава має не лише утримуватися від невиправданого втручання у сімейне життя, але й вживати активних заходів для його захисту. В умовах війни це означає необхідність створення механізмів для збереження єдності родин навіть у прифронтових містах, за умови забезпечення належного рівня безпеки.
Важливим є також принцип “передбачуваності правового регулювання”. Судова практика не повинна створювати ситуацію, коли сам факт проживання у певному регіоні автоматично стає підставою для обмеження батьківських прав. Це суперечило б принципу правової визначеності, який є складовою верховенства права.
Трансформація сімейних правовідносин в умовах воєнного стану вимагає від правової системи гнучкості, але водночас і послідовності у захисті фундаментальних прав. У контексті сімейних відносин це означає необхідність знаходження балансу між безпекою дитини та збереженням її природного права на виховання батьками.
Підсумовуючи наш аналіз, хочу акцентувати увагу на ключових правових позиціях та практичних рекомендаціях для захисту батьківських прав в умовах війни. Верховний Суд у справі № 373/120/23 фактично створив нову парадигму розгляду подібних спорів, яка базується на збалансованому застосуванні принципу найкращих інтересів дитини.
Для адвокатів, які представляють інтереси батьків у таких справах, критично важливим є формування комплексної доказової бази відповідно до статті 81 ЦПК України. При цьому необхідно зосередитися на двох ключових аспектах, визначених практикою ЄСПЛ: доведенні здатності батьків забезпечити безпечне середовище та демонстрації їхньої активної участі у житті дитини.
Щодо безпекового компоненту, рекомендується подавати до суду:
- Витяг з реєстру захисних споруд щодо наявності укриттів
- План евакуації, погоджений з місцевими органами влади
- Довідку від ДСНС про систему оповіщення
- Підтвердження доступності медичної допомоги
- Акт обстеження житлових умов з акцентом на безпекові характеристики житла
Відповідно до статті 150 Сімейного кодексу України, для підтвердження належного виконання батьківських обов’язків важливо надати:
- Документи про матеріальне забезпечення дитини
- Довідки про стан здоров’я батьків
- Характеристики з місця роботи
- Докази створення умов для навчання та розвитку дитини
Особливу увагу слід приділити залученню експертів-психологів для оцінки емоційного зв’язку між батьками та дитиною, що відповідає вимогам статті 3 Конвенції про права дитини щодо комплексної оцінки інтересів дитини.
На завершення хочу підкреслити – війна не може бути підставою для автоматичного обмеження конституційних прав громадян, включаючи право на сімейне життя. Наше завдання як правників – забезпечити справедливий баланс між безпекою дитини та її правом на виховання батьками, керуючись принципом верховенства права та доктриною позитивних зобов’язань держави.